Національно-патріотичне виховання на уроках української мови та літератури
Національно-патріотичне виховання – це виховання на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, успадкування духовних надбань, національної ментальності, своєрідності світогляду, здатності зберігати свою національну ідентичність.
Національно-патріотичне виховання передбачає формування поваги й любові до рідного народу, готовності в будь-який час стати на захист Батьківщини та глибокого розуміння кожним свого громадянського обов’язку.
Мета національно-патріотичного виховання учнів – формування в них національної самосвідомості, національної гордості, почуття любові та відданості Батьківщині, прагнення служити своєму народові, розуміння його історії й культури, сприяння утвердженню у світі як високорозвиненої, конкурентноздатної нації і держави, поваги до традиційних цінностей рідної культури.
Презентація «Національно-патріотичне виховання на уроках української мови: документи й терміни» містить тлумачення термінів українська національна ідентичність та українська громадянська ідентичність, а також формулювання мети національно-патріотичного виховання учнів.
Презентація «Національно-патріотичне виховання на уроках української мови: зміст і методи» містить стислу інформацію про зміст, засоби та методи формування в учнів патріотичних переконань і стійких норм патріотичної поведінки.
*******
«Борис Грінченко: просвітитель-письменник та вчений-універсал»
Біографічна довідка
Борис Грінченко є однією з тих постатей, життя яких просто-таки вирує яскравими подіями, несподіваними змінами, екстраординарними поворотами, насиченістю перепитій, та багатою фабулою справ, учинків, проєктів. Усе це разом утворює ореол загадковості й величі. Саме до таких творців і належав письменник, культуролог і вчений Борис Грінченко, який своїм життям охопив другу половину ХІХ й дебютне десятиліття ХХ століття.
Борис Грінченко прожив недовге (особливо за сучасними мірками) життя, проте надзвичайно насичене соціумними позначками й різними видами інтелектуальної та творчої діяльності. Майбутній письменник народився за старим стилем 27 листопада, за новим – 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на землі нинішньої Харківської області.
Освіта й самоосвіта становили своєрідний моральний імператив для Б. Грінченка упродовж усього його життєвого шляху. Він активно навчався сам і чимало зробив для підвищення культурно-освітнього рівня українського суспільства.
Розпочав навчатися Борис Грінченко у харківській реальній школі, куди його віддали на одинадцятому році життя. У школі підліток захопився читанням. Найсильніше враження на нього справила творчість Т.Шевченка, фактично визначивши літературні пріоритети майбутнього письменника.
Навчаючись у реальній школі Борис Грінченко захопився забороненою літературою, і в 1879 року був виключений зі школи, потрапивши навіть до ув’язнення за розповсюдження нелегальних видань. В січні 1880 року його випустили з харківської тюрми, рік жив дома на поруках у батька на хуторі.
Прагнення здобути необхідний освітній ценз було у Бориса Грінченка неабияким. І 1881 року він склав при Харківському університеті іспит на народного вчителя, а невдовзі розпочав педагогічну та практичну просвітницьку діяльність у селах Харківщини й Катеринославщини.
Протягом 1885-1887 років Б. Грінченко мешкав у Херсоні й постійно роз’їжджав землями Херсонської губернії.
Після кількарічного вчителювання Борис Грінченко з 1894 року переїжджає до Чернігова, де обіймає різні земські посади. Окрім суто літературної праці у Чернігові письменник переймався громадськими справами: чимало зробив для упорядкування музею Тарнавського, організував видання доступних книжок для широких верств українського суспільства, серед яких були “Робінзон”, “Жанна Д’Арк”, “Фінляндія”, “Велика пустиня Сахара”, біографії І.Котляревського, Г.Квітки- Основ’яненка, Є. Гребінки.
З літа 1902 року життя письменника стає тісно пов’язаним із Києвом, де він займається різноманітною культурною та політичною діяльністю. Серед справ та іпостасей, що захоплювали на початку ХХ століття Бориса Грінченка, варто виділити редагування української щоденної газети “Громадська думка”, часопису “Нова громада”, організаторську роботу із заснування Української радикальної партії, головування у “Просвіті” та Всеукраїнській учительській спілці.
Митець був постаттю полемічного спрямування: ініціював і викликав різноманітні дискусії щодо культурних, художньо-естетичних та культурологічних пріоритетів українського суспільства. З Борисом Грінченком вступали у полеміку речники й лідери української духовності, художньої культури, нації такі як М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, що лише підкреслює масштаб і вагу його особистості. При цьому вони мали добрі або й дружні стосунки з Б. Грінченком і неодноразово наголошували на його соціокультурній значущості.
Іван Франко у розвідці “Наше літературне життя в 1892 році”, розмірковуючи над особливостями письменницької постаті Б. Грінченка, узагальнював: “Без сумніву, перше місце в нинішню добу всій компанії справдішніх борців за українське слово – перше місце по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнорідності інтересів духовних треба признати д. Чайченкові”, відзначаючи, що він “засипає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними і популярно- науковими, працює без віддиху, шле до центру рукопись за рукописсю, не зражуєсь ніякими невдачами, ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності”. А майже через два десятиліття, 1910 року, І.Франко підкреслював, що Грінченко разом з Лесею Українкою, А.Кримським спрямовували українську поезію, взагалі літературу, “на широкий шлях творчості”.
Напружена літературна й культурологічна діяльність Бориса Грінченка, багаторічне психологічне й духовне перевантаження, смерть восени 1908 року доньки Насті позначилася на погіршенні його здоров’я, загострилося захворювання на сухоти, яке супроводжувало письменника ще з юнацьких років, і він виїжджає в Італію, до Оспадалетті. Проте лікування вже не могло зупинити розвиток хвороби, і 23 квітня (за старим стилем, а 6 травня за новим) 1910 року митець помирає на чужині. Тіло його було перевезено до Києва. Поховано Бориса Грінченка на Байковому цвинтарі.
Широка культурологічна діяльність письменника і вченого мала широке визнання за його життя. На його смерть відгукнулася громада України, Грузії, а також періодичні видання багатьох країн Заходу – Італії, Австрії, Франції, США, Канади, Бразилії.
У численних відгуках підкреслювалося надзвичайне значення культурологічної та дослідницької діяльності просвітителя й інтелектуала. Так, академік О. Шахматов у ті скорботні дні, висловлюючи співчуття від імені Російської академії наук, говорив про Б. Грінченка як про митця, який “так багато працював для науки”.
До літератури Борис Грінченко активно звернувся у першій половині 80-х років ХІХ століття.
Як зазначав І. Пільгук, один з дослідників його творчості, перші поетичні публікації Грінченка відбулися у львівському чаописі “Світ” 1881 року. Спочатку молодий письменник не мав упевненості у соціохудожній вагомості власної літературної діяльності.
Пройшло кілька років творчої праці, перш ніж він отримав оцінки й відгуки, що переконали у затребуваності й важливості його літературної праці, про що Борис Грінченко писав 1892 року : “Тільки д. Ів. Франко озвався 1886 року до мене; од його дізнався я, що мої праці варті друку. За це повинен я йому дякувати”.
Письменник часто виступав під різними псевдонімами. Одна з перших його поетичних збірок, що вийшла друком 1884 року, в назві містила цілком концептуальний, прозорий псевдонім – “Пісні Василя Чайченка”. Окрім неї, він іще підготував і випустив збірки поезій “Під сільською стріхою” (1886), “Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887), “Під хмарним небом” (1893), “Пісні та думи” (1895), “Хвилини” (1903), у яких відчутними були мотиви й роздуми “проукраїнського” спрямування, рефлексії про долю людської особистості, народу й нації.
Поет активно працював у жанрі байки, випустивши 1895 року дві збірки під однаковою назвою – “Байки”, а також побачила світ книжка “Байки” 1911 року, що її Марія Грінченко видрукувала по смерті письменника.
У своїх байках митець звертався до проблем широкого суспільного звучання. Окрім ліричних поезій, Б. Грінченко розроблював також і царину більш розлогих жанрів – балади та поеми, що вони теж були органічними для його художнього мислення й цілком відповідали духовно-творчим інтенціям митця. Він написав такі твори, як “Професор Пшик” (1887), що мала підзаголовок “балада сьогочасна”, а також балади “Смерть отаманова” (1888), 8 “Галіма” (1890), “Дон Кіхот” (1903), поеми “Христя” (1888), й “Матільда Аграманте” (1897), у яких поєднував національні та свободолюбні цінності й мотиви.
Суголосно власним естетичним зацікавленостям Грінченко здійснив переклади й переспіви творів європейських митців, таких як Дефо, Гете, Шілер, Гейне, Франс, Гюго, Гауптман та інших, маючи на увазі суто художнє й просвітницьке значення їхньої творчої діяльності.
Практично водночас із поезією Борис Грінченко дебютував і в галузі прози.
1884 року, коли побачила світ його перша поетична книжка, він написав оповідання “Без хліба” та “Екзамен”. Згодом написав і видрукував чималу низку нових оповідань, з-поміж яких можна виділити “Сама, зовсім сама” (1885), “Хата” і “Непокірний” (обидва 1886), “Серед чужих людей” (1889), “Каторжна” (1888), “Палії” (1900), “Історія одного протесту” (1905), що змальовують драматичні історії, ситуації у вимірі національного розвитку й буття.
У процесі творчого розвою письменник звернувся не тільки до нового жанру – повісті, але й до нової сфери – драматургії, що свідчило про його прагнення ширше й масштабніше охоплювати українську дійсність. Борис Грінченко написав низку повістей з-поміж яких виділяються “На розпутті” (1891), “Серед темної ночі” (1900), “Під тихими вербами” (1901) і близько десяти п’єс, серед яких варто виокремити історичну драму “Ясні зорі” (1895), комедію “Нахмарило”, “Дядькові примхи” (1894-1899), та історичну драму “Степовий гість” (“За батька”) (1897).
У літературній діяльності Борис Грінченко звертався до найактуальніших проблем українського сьогодення й історії. Це було відзначено І. Франком, у своїй статті 1910 року він зарахував його до митців, які “розбирають важливі питання сучасного життя” і цим “заохочують до праці інших довкола себе”.
Бориса Грінченка цікавив широкий діапазон національного розвитку й буття. Його хвилювало життя народних низів, селян, представників інтелігенції, релігії, чиновників і службовців.
У поезії, оповіданнях, повістях і п’єсах Б. Грінченка звучить складна гама інтонацій, де поруч із мелодикою смутку, печалі, болю межують акорди наполегливої соціодуховної дії, утвердження духу соціального творіння й творчості, спрямовані на благо українського суспільства.
Грінченкові твори позначені різноаспектними й різнотональними якостями – загостреними психологічними колізіями, часто із драматичними або трагічними фіналами, розв’язками, натуралістично відвертими й вражаючими подробицями, романтичною мелодійністю, експресивними закликами й інтенціями, реалістичною деталізованістю побуту, службових відносин та міжособистісних конфліктів, дидактичною граційністю та структурно-композиційною нескладністю.
У його творчій манері поєднувалися такі різні характеристики, як фактографічність зору, прозора раціональність форми, постромантичність інтонаційних візерунків, розважливість оповідного чи розповідного стилю. 9 Б. Грінченко описував, відтворював, розглядав, аналізував, закликав до гуманних, “людиноцентристських” перетворень в Україні, й саме це становить лейтмотивний пафос його діяльності як культуролога, письменника, публіциста, педагога й ученого.
Коло творчих устремлінь митця було практично безмежним. Він був справжнім інтелектуалом-універсалом, який опановував будь-яку нову нішу й сферу, до яких ставали дотичними його інтереси, й захоплено брався за кожну нову для себе справу, виявляючи феноменальну працездатність і працелюбство.
Борис Грінченко написав літературознавчу роботу “Галицькі вірші” (1891), працю публіцистичного ґатунку “Листи з України Наддніпрянської” (1892-1893), патетичну статтю “Двоє рідних” (1906), остання з яких присвячена постатям Тараса Шевченка й Генріха Гейне, усвідомленню спільності пафосу їхньої творчості.
Письменник приділив чимало уваги теоретичним і практичним проблемам української педагогіки.
Розглянувши нагальні освітянські питання у статтях педагогічного спрямування “Яка тепер народна школа на Україні” (1896), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906) та ін. Він обстоював необхідність навчання для кожного народу його рідною мовою, стверджуючи, що навчання нерідною мовою “припиняє розвиток… багатих духовних сил” нації.
У розвідці “Народні вчителі і вкраїнська школа” митець формулює ключову тезу-ідею власного педагогічного світогляду: вільний розвій національних мов у суспільстві має бути пов’язаний із базуванням чинної системи освіти на рідній мові народу.
Створюючи методологічну й методичну базу для вивчення української мови, літератури, культури, Борис Грінченко разом із дружиною склав “рідне слово”– першу книгу українською мовою для шкільного читання, підручник “Українську граматику” та інші навчальні книжки й видання, що були спрямовані на утвердження національних констант, національної самосвідомості в українському суспільстві.
Фольклористичний діапазон письменника був надзвичайно широким і плідним. Борис Грінченко склав і впорядкував “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях” що вийшли у трьох книгах (1895-1899) і належали, на думку дослідників, до числа найкращих видань українського фольклору й етнографії дореволюційного періоду. Б.Грінченко підготував до видання й видрукував збірку “Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и пр.”
Разом із дружиною Марією Грінченко, яка, за словами письменника, “стала мені вірним товаришем у всіх моїх заходах і в багатьох важких і важних працях”, письменник, як зазначає “Українська літературна енциклопедія”, провів “перше в Україні соціологічне вивчення читача”, результати й висновки якого були оприлюднені у дослідженні “Перед широким світом” (1907). У цьому ж дослідженні Борис Грінченко сформулював стратегічну тезу: важливо активно й систематично залучати найрізноманітніші прошарки української громади до загальносвітового культурного форуму, перекладати й 10 поширювати українською мовою твори світових класиків таких як Гомер, Есхіл, Софокл, Шекспір, Гете, Шіллер, Байрон та ін.
На пропозицію часопису “Киевская старина” митець упорядкував “Словарь української мови”, який протягом 1907-1909 років був видрукуваний у чотирьох томах. Як зазначав І. Пільгук, “за цю працю Російська академія наук присудила Б.Грінченку другу премію ім.М.І.Костомарова”. Борис Грінченко був по-справжньому титанічною постаттю, яка прагнула зробити значно більше, ніж це спроможна людина за своє життя. Численними реальними справами він віддав усього себе суспільній справі, національній культурній та просвітительській місії. Це усвідомлювали і його сучасники. Саме це звучало й у думках-узагальненнях М.Коцюбинського, який писав, що “його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи, і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків…”
Конспект праць Ярослава Голобородька (доктора філол. наук, професора Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів):
Голобородько Я. Борис Грінченко : просвітитель-письменник та вчений-універсал. Українська мова і література в школі. 2004. № 5. С. 58-61.
Голобородько Я. Інтелектуал, письменник, науковець : життя й аспекти творчої діяльності Бориса Грінченка. Українська література в загальноосвітній школі. 2005. № 10. С. 4-7.